Що турбує нашу семінарію сьогодні? Які відбулися зміни і що планується робити цього навчального року? Відповіді на ці та інші запитання – в інтерв’ю з ректором о. Ігорем, кандидатом богословських наук, який, до речі, цього року відзначив 50-ліття. Душпастир із притаманними йому спокоєм і зваженістю відповідав на запитання «Волинських єпархіальних відомостей», приємно дивуючи планами посилити духовне, молитовне життя вихованців та думками щодо удосконалення системи богословської освіти.

– Отче, нашим читачам відомі Ваші лише короткі біографічні дані, які ми подавали після призначення Вас на посаду ректора Волинської духовної семінарії. Розкажіть, будь ласка, про Вашу минулу діяльність на ниві духовного виховання і чому саме Вам запропонували очолити цей навчальний заклад.

– Якщо про передісторію, то моя педагогічна діяльність почалася десь 1992 року. Я закінчив Московську духовну академію і ректор Львівської семінарії протоієрей Віталій Політило [нині митрополит Рівненський і Острозький Євсевій] запросив викладати в цьому закладі. Він якраз тоді формувався, тож я фактично з перших кроків був учасником того процесу. За мого ж сприяння тоді семінарія перейшла до Київського Патріархату.

1995 року на запрошення Патріарха Володимира (Романюка) я з сім’єю переїхав у Київ. Це сталося з ініціативи покійного владики Даниїла (Чокалюка), який подбав, щоб я став викладачем столичних академії і семінарії. Щоправда, працював тут лише один рік: як і у Львові, викладав Старий Заповіт, історію УПЦ.

Після смерті Патріарха Володимира ситуація дещо змінилася і я прийняв пропозицію єпископа Петра – тоді Боннського і Крефельдського – поїхати до Німеччини. Ідея була така: взяти з собою здібних студентів – випускників семінарії чи вихованців академії, аби вони вступили до німецьких вишів, здобули європейську освіту й, повернувшись до України, передавали свій досвід як викладачі наших духовних шкіл. Але, на жаль, ці плани виявились нездійсненними: наші документи про освіту не мали визнання в Німеччині, тож довелося повернутись додому.

Пізніше владика Даниїл, який на той час уже був керуючим Рівненської єпархії, вирішив, що я можу очолити навчальний заклад у Рівному. Тоді це ще було духовне училище. Я погодився на його пропозицію, за півроку – це був 2000-й рік – заклад реорганізували в семінарію і до 2008 року я очолював її. В грудні 2008-го після затвердження Священним Синодом став ректором ВДС.

– Ви й раніше бували в Луцьку, брали участь у відзначенні актового дня в семінарії. Але прибувши ректором, прийнявши справи, познайомившись із колективом, як Ви оцінили стан цього закладу? Які плюси й мінуси побачили?

– Волинська семінарія – одна з перших духовних шкіл, які з’явились у незалежній Україні. Якщо Рівненська семінарія постала 2000 року, то Волинська до того часу вже мала кілька випусків. На духовну школу, очевидно, робить відбиток історія краю, її історія. Це певна нематеріальна, а духовна підтримка для її самосвідомості, переконання у важливості тієї діяльності, яку вона провадить. Мабуть, ось це я й зустрів тут, у Луцьку.

Викладацький склад приблизно, як і в Рівному: це, в основному, випускники Київської і Львівської духовних академій. Щодо стану зовнішнього зустрів певні матеріальні, побутові труднощі, деякі недопрацювання інспекції, інших служб, що відразу впадає у вічі. У цілому ж, як на моє враження, Волинська духовна семінарія усе ж таки з міцним корінням і з найкращими перспективами. У цьому я не розчарувався, тим більше, бачачи старання архієпископа Михаїла, який не просто формально як архієрей підтримує школу, а живе нею, хвилюється, робить усе, щоб покращити побут студентів, щоб навчальний процес ставав досконалішим, сам викладає. І, звичайно, це дає позитивний результат, тож за ці місяці бачу тенденцію до покращення.

– А як Ви оцінюєте цьогорічну вступну кампанію?

– На мою думку, кампанія успішна. Не тільки тому, що була достатня кількість абітурієнтів. Прийшла обдарована побожна молодь, яка виявила непогані знання на вступних екзаменах, тож є підстави сподіватися, що за чотири роки семінарія пишатиметься ними як достойними пастирями Церкви.

– У кадровому складі сталися зміни. Що про це можете розповісти?

– Здебільшого я не проявляв ініціативи щодо кадрових перемін, але були прохання деяких викладачів про звільнення, і тому викладацький склад поповнився новими людьми. Це мій товариш, з яким я навчався в Московській академії, – кандидат богословських наук радехівський благочинний протоієрей Зиновій Середницький [Львівська єпархія]. Він погодився читати лекції з літургіки та церковного уставу. Також це магістри релігієзнавства: протоієрей Михайло Бучак, аспірант ВНУ ім. Лесі Українки, перспективний, вважаю, священик, і матінка Оксана Цап, яка викладатиме психологію і правознавство. По-новому зазвучить семінарський хор: його регенткою стала Ірина Лесюк.

– Які Ваші плани на цей навчальний рік, окрім, звичайно, забезпечення належного навчального процесу?

– Завдання духовної школи, в першу чергу, виховати пастирів, які б були високодуховними. Якщо дати лише знання, навіть і глибокі, то це не зробить їх справжніми пастирями. Вони будуть служити не серцем, не душею, а розумом. Проповідувати будуть не з духовного досвіду, а з того, що навчили. Тому дуже важливо зробити все, щоб покращити духовний стан наших вихованців, збагатити.

– А яким чином цього можна досягти, на Вашу думку?

– Це можливо насамперед через молитву. З цього навчального року ми запроваджуємо щоденну Літургію: усі вихованці збираються о 7-й годині ранку на Службу Божу. Кожен може посповідатись, причаститись не тільки традиційно тоді, коли піст, а й будь-якого дня за покликом, за бажанням, за потребою. На Літургії вони можуть молитись за рідних, за себе, за успішність. Це дає можливість духовного росту й разом з тим вишколює відповідно й хор, бо чим частіше він співає, тим упевненіше. Це покращує і знання церковного уставу. Напевне, серед духовних шкіл таке починання буде лише в нас, і сподіваюся, що воно буде успішним, принесе велику користь студентам і невдовзі ми побачимо їх преображеними, дещо іншими, культурнішими, людьми, які піклуються про чистоту своєї мови, тепліші братерські взаємини.

У навчальному плані теж хочемо мати своє обличчя, щоб не сліпо копіювати інші заклади, тим більше, що кожна семінарія має право на якусь свою традицію, практику. Тому в нас трішки по-іншому будуть вестися лекції. Від викладачів вимагатиметься бути більш творчими, або, як зараз модно казати, креативними. Щоб не було формального підходу до обов’язків. На цьому, до речі, наголошував владика на останній педраді, тому, надіюся, усе це пожвавить і навчальний процес. Буде цікавіше і студентам, і викладачам це дозволить не зупинятися в рості.

– Беручи до уваги багатий досвід, на Вашу думку, що потрібно системі нашої освіти, окрім відповідного кадрового й матеріального забезпечення, аби вона рухалася вгору? Якими б були Ваші кроки, ініціативи на загальноцерковному рівні, якби, наприклад, Ви були головою Синодального управління духовної освіти?

– Хочу сказати єдине. Периферійні навчальні заклади відчувають брак опіки з центру.

– Брак опіки в якому плані? У фінансовому, координаційному, методичному?

– Напевно у фінансовому, бо щодо всього іншого Навчальний комітет працює, звичайно. Ми збираємось, обмінюємося досвідом. Не можна сказати, що ми забуті Богом і Синодальним управлінням. Але деколи от фінансове становище... Воно дуже тяготить.

– Ви вважаєте, що фінансово семінарія має забезпечуватися не тільки на єпархіальному рівні?

– Я вважаю, що основні витрати семінарії усе-таки треба покривати централізовано. Йдеться про хоча б оплату за години викладачам. Це дуже б полегшило наше життя, дало б більші можливості. Тому варто було б повернутися до давньої практики.

– А яка, до речі, була давня практика?

– Усі єпархії давали внески на духовну освіту й потім був розподіл із загальноцерковного фонду на семінарії – не без участі єпархії, звичайно, в якій є духовний заклад. Але було централізовано й була якась гарантія існування.

– Серед юнацтва спостерігається певне охолодження до здобуття богословської освіти. Це виражається в зменшенні кількості бажаючих навчатися в семінаріях. У зв’язку з цим, може, в Україні варто зменшити кількість духовних закладів? Тоді в тих, які би залишились, і матеріальна база була б потужніша, й студентів більше, й викладачі досвідченіші...

– З одного боку, воно, звичайно, може, й доцільно. Але коли в єпархії є семінарія, це дуже позитивно впливає на її розвиток. Адже при духовному закладі завжди гуртуються люди, які мають добру освіту, можуть удосконалюватися, мають свіжі ідеї, беруть участь у конференціях, телерадіопередачах. Тобто зовсім по-іншому живе єпархія, коли при ній є семінарія. Бо це установа, де зосереджуються найкращі сили. Вони мобільні, їм можна ставити завдання, і це дуже потрібно. Тому добре, щоб невеличких семінарій, духовних училищ було й більше. Навіть у кожній єпархії. Звісно, вищу освіту треба отримувати у великих центрах: у Києві, у Львові. Сподіваюся, що незабаром її можна буде здобувати й у Луцьку.

Волин. єпарх. відом.– 2009.– № 9 (58)