Найпростіший спосіб — це взятися до історії: істинна Церква — найдревніша Церква. Христос заснував Свою Церкву в 33-му році після Свого народження, себто в першому сторіччі. Тоді була лише одна Церква — Православна. Лютеранство, кальвінізм, баптизм, пашковщина, толстовщина, п’ятидесятники, ієговісти, субртники, адвентисти з’явилися пізніше — в XVI, XVII, XVIII, XIX і XX сторіччях. Зрозуміло, що це не церкви Христові, вони — людські. Христос до їх виникнення не має ніякого відношення.

Ми не маємо змоги розглянути тут усі 3500 сект або вступити з кожною з них окремо в полеміку. Та оскільки всі вони мають антиправославну платформу, то ми, по можливості, постараємося коротко показати як і в що вірує наша Церква, і як вірять сектанти.

Передусім, ми, православні, віримо в Христа — нашого Спасителя, Який про Себе сказав: «Я є Путь і Істина, і Життя» (Іоан. 14, 6). Ми віримо в те, що «Один Господь, одна віра» (Еф. 4, 5) і тому визнаємо лише одну «Святу Соборну Апостольську Церкву», котру заснував Христос і котру проповідували Апостоли. Інших вірувань — самочинних, саморобних, породжених лжехристами і лжеапостолами, — ми не визнаємо, бо вони порушують єдність Церкви Божої, єдність стада, про котре Спаситель говорив: «І буде одне стадо і Один Пастир» (Іоан. 10, 16).

Сектантські вожаки , які тепер майже щотижня вигадують нову релігію , розганяють це стадо , тому в ньому вже немає єдності , а неслухняні вівці виходять з - під опіки Пастиреначальника і служать здобиччю вовків . Господь не раз у Своєму святому Євангелії попереджав, що настануть лихі часи для Церкви. Він казав: «Стережіться, щоб вас хтось не обманув, бо багато буде таких, що прийдуть під іменем Моїм і будуть говорити: “Я — Христос”, — і багатьох спокусять» (Мф. 24, 4). «Тоді, якщо хтось скаже вам: “Ось тут Христос” (в Лютера чи в Кальвіна) або “там” (в Пашкова, Міллера чи Муна) — не вірте: бо появляться лжехристи і лжепророки і покажуть великі знамення та чудеса, щоб обманути, якщо можна, навіть і обранців» (Мф. 24, 23-25).

Про це ж писав і апостол Павло до ефеських єпископів: «Я знаю, що після мого відходу прийдуть до вас люті вовки, які не щадитимуть стада; та навіть із вас самих вийдуть люди, котрі говоритимуть облудно, аби потягнути за собою учнів» (Діян. 20, 28-30).

Відчуваючи духом , що в наш безбожний , хаотичний вік замість однієї Церкви існуватиме аж 3500, цей Апостол пише : « Молю вас , браття , стережіться тих , хто чинить розколи та спокушає наперекір вченню , котрому ви навчились , і тікайте від них » ( Рим . 16,17-18). Те ж саме застереження ми читаємо і в апостола Петра. Він пише: «Були і лжепророки в народі, як і у вас будуть лжевчителі, котрі запровадять згубні єресі і, відкидаючи Господа Спасителя, накличуть самі на себе швидку загибель. І багато хто піде їх розпутною дорогою і через них путь істини буде ганьбитися…» (2 Петр. 2, 1-3).

Ви, улюблені, — каже апостол Юда, — не забувайте того, що вам передрікали Апостоли Господа нашого Ісуса Христа. Вони говорили вам, що в останні часи появляться хулителі, які будуть жити за власною хтивістю. Це люди, які відділять себе від єдності віри, плотяні, які не мають духа» (Іуд. 1, 17- 19).

Деякі сектанти і самі відчувають, що у них щось не так. Вони бачать, що розбита єдність між християнами, про котру весь час говорив і до котрої закликав Христос; що нема вже єдиного Христового стада, що вівці розбіглися вусі боки і вже не слухаються Пастиря свого. Та щоб якось виправдатися, сектанти часто кажуть таке: «Адже до Бога можна йти різними дорогами. Не обов’язково всім іти однією». Це було б так, якби було багато богів. Але до Одного Бога веде лише одна дорога. Тому Христос і сказав: «Я є Путь» (Іоан. 14, 6) — один шлях, бо одна Істина, а не багато їх.

Різними дорогами можна прийти до визнання Бога, як Творця Всесвіту. Але замало визнавати існування Бога як Вищого Розуму і не заперечувати Його присутності у світі для того, щоби бути спасенним. Для викуплення роду людського Бог послав Сина Свого Єдинородного Ісус Христос — це та єдина дорога для спасіння душі людської, суть і значення котрої розкриває у своєму вченні свята Христова Церква.

Отже - Один Христос, одна Церква, одна дорога до спасіння. Багато доріг пропонують ті, розбещеність котрих вимагає від них обґрунтованого скасування обмежень, які зумовлені виконанням Заповідей Божих і прагненням виправдати свій відхід від «вузького шляху», котрий пропонує людині Христова Церква. Один протестантський Пастор сказав мені, що всі релігії - це Божі квіти. І як квіти усі приємні та милі, так приємні і милі для Бога усі релігії, хоч вони й різні за своїми барвами та структурою. Я тоді на це сказав; «А “Біле Братство”, в котрому одна жінка себе оголосила водночас Христом і Богородицею, - це теж квітка? А секти, які не вірять в Христа, в Трійцю, в рай і пекло, — вони теж квіти?» Пастор, подумавши, відповів: «Мабуть, не кожну квітку можна ставити на стіл».

Так що секти — це не квітка і не шляхи, а лише руйнівна робота сатани. Секта — це не нове явище. Вони були і в часи святих Апостолів. Якби вони, ці секти, були квітами та дорогами до Бога, то Апостоли б не виступали проти них. Апостол Павло до Тимофія пише про єретиків Іменея та Олександра, які, відкинувши «добру совість,., зазнали корабельної аварії в вірі», і котрих Апостол «передав сатані, щоб вони навчились небогохульствувати» (І Тим, 1,20). І вдруге він пише Тимофію: «А непотрібної балаканини уникай, бо вони ще більше будуть мати успіх у беззаконні, і слово їх, як рак, буде розповсюджуватись. Такими є Іменей і Філіт, котрі відступили від істини, кажучи, що воскресіння вже було, і руйнують у декого віру» (2 Тим. 2, 16-18)

Пергамській Церкві Господь устами Іоанна Богослова каже: «Але у Мене е дещо проти тебе, тому що у тебе є такі, котрі дотримуються вчення Валаама… і у тебе є послідовники вчення николаїтів, котре Я ненавиджу» (Одкр. 2, 14-15).

На зміну цим єретикам прийшли інші : маркіоніти , які відкидали Біблію ; гностики , які змішували християнство з язичництвом ; аріани , що не визнавали Христа Господом ; несторіани , монофізити , монофеліти тощо , з котрими боролась Церква , щоб зберегти і донести до нас чистоту християнського вчення .

Те, що робили древні єритики, засуджені Богом вустами Апостолів, тепер чинять сучасні. Вони, відірвавшись від Апостольської Церкви, будують свої власні, за своїм уподобанням. У своєму журналі «Баптист» в 1911 році вони писали: Ми відійшли від усіх інших християнських громад і заснували свою церкву… і весь складний механізм баптистського життя.» В цьому ж журналі голова усіх баптистів Джон Кліфорд тех. Відверто говорить про свою саморобну церкву. Він пише: «В нашій новій формі, як баптисти, ми існуємо з 1611 року».

Отже, баптисти самі зізнаються, що вони існують не з 33-го року, не з часів Христа, а з 1611-го і, таким чином, не можуть називатися Христовою Церквою, а лише самочинною, баптистською.

Сектанти інколи, бажаючи виправдатися, кажуть, що для спасіння не конче потрібно бути членом Православної Церкви, бо Христос сказав: «Де двоє або троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед їх» (Мф. 18, 20). Сектантам слід знати, що Церкву складають не двоє троє віруючих; має бути повнота Церкви — набагато більше. Окрім цього, необхідно, щоби віруючі були справжніми християнами. Бо коли один з них буде гностиком, другий - аріанцем, третій — з «Білого Братства», то можна бути певному, що Христа серед них не буде.

У Святому Євангелії говориться ще й таке: «Якщо згрішить проти тебе брат твій, то скажи йому один на один, якщо не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свідків підтвердилось всяке слово, Якщо ж не послухає їх, скажи Церкві» (Мф. 18, 15-20). Ясно, що Церква Христова більша, ніж дві або три людини, і сектанти, які думають по-іншому, помиляються.

Деякі сектанти твердять, що для спасіння досить бути хорошою, порядною людиною, навіть, поза Церквою. Проте, з книги «Діянь» ми знаємо, що Корнилій Сотник був «благочестивим, шанував Бога з усіма домашніми своїми, давав багато милостині людям і завжди молився Богу» (Діян. 10, 2). Одного разу Господь сказав йому через Ангела Свого: «Молитви твої і милостині твої дійшли до Бога. Отже,. поклич Симона, названого Петром,., він скаже тобі слова, котрими спасешся ти і весь дім твій» (Діян. 10, 4-6). Петро прийшов до Корнилія, навчив його, як має вірити, охрестив його самого й усіх домашніх його і, таким чином, приєднав їх усіх до святої Церкви.Це є свідченням того, що поза Церквою немає спасіння. Тому й змилувався над Корнилієм Господь, зробивши його членом Церкви.

Вище ми вже говорили, що Христос створив одну Церкву, а не 3500. Він є Главою саме цієї древньої Церкви, а не багатьох інших. Отже, сама логіка нам підказує, що спасуться тільки ті, хто перебуває разом з Тим, Хто головує, Хто очолює Церкву, створену в 33-му році, а не в різні пізніші часи. Не може розраховував на вічне спасіння той, хто не разом з Христовою Церквою, не з Главою, хто проти Христа, відкидаючи Його Церкву.

Сам Христос про це говорив такими словам: «Я є Лоза, а ви — гілки. Хто перебуває в Мені і Я в ньому, той принесе багато плоду, бо без Мене не можете робити нічого» (Іоан. 15,4-5). Якщо ти будеш гілкою на живому дереві, тобто будеш в Церкві, ти будеш живитися соками від цього дерева, тобто Христа. Якщо ти не в Церкві — ти не з Христом, ти та гілка, яка відламалася від свого дерева, і кінець тобі — погибель. Без Христа ти зеленіти не можеш.

Христос Церкву Свою порівнює зі стадом овець, у котрих Пастух — Сам Спаситель (Іоан. 10, 1-16). Якщо хтось не в стаді, себто не в Церкві, той не має права називати себе вівцею Христовою і Христос — не Пастир такому.

Часом з уст сектантів можна почути таке: «Ми повірили в Христа і ми вже спасенні». При цьому вони посилаються на слова Христа: «Істинно, істинно говорю вам: хто вірить в Мене, той має життя вічне» (Іоан. 5, 47). Люблять сектанти звертатися ще й до апостола Павла, де він пише: «Благодаттю ви спасенні через віру і це не ваше, це — Божий дар, щоб ніхто не хвалився ділами своїми» (Еф. 2, 8).

З цього випливає, що сектанти мають надію спастися тільки через саму віру. Та чи ж може нас тільки віра спасти? Ніяк! Бо той же Апостол писав Гтаке: «Якщо я маю… віру таку, що й гори можу переставляти, а любові не маю, то я — ніщо». (! Кор. 13, 2). Щось не видно, щоби хтось з сектантів «переставляв гори». А це означає, що самої віри для людини недостатньо. Якщо ж у них ще й любові та діл добрих буде мало, то вони, за словами Апостола Павла, — «ніщо».

Апостол Яків з приводу цього каже : « І біси вірять і тремтять » ( Іак . 2, 19), Іншим разом він пише : « Віра , якщо не має добрих діл , мертва сама по собі » ( Іак . 2, 17). Та це тільки слова, а на ділі і сектанти прагнуть творити добро. Вони кажуть: «Ми так живемо, щоби не грішити. Ми не палимо і не п’ємо вина». А що це, як не добрі діла? Значить, на віру свою вони не надіються, коли чинять таке?..

Стосовно ж того, що вони не п’ють вина, то це більше гординя, ніж чеснота. Адже відомо, що першим чудом Христа було перетворення води на вино під час весілля в містечку Кані. Якби вживання вина було гріховною справою, то Христос не робив би цього чуда. За сектантським вченням виходить, що Христом тут люди були підштовхнуті до гріха. Та це не так: гріх— не вино, а пияцтво. Споживав вино і Христос. Це видно ось з чого. У євреїв була традиція: на Пасху за святковим столом вони їли агнця і з чаші кожен з них обов’язково пив вино. Ісус, Який жив серед цього народу, не міг цуратися їхнього звичаю.

Сектанти в рот не беруть вина і вважають це особливою своєю святістю. В даному випадку вони себе ставлять вище Самого Христа, хочуть бути святішими Святого Бога. Вони, навіть, не розуміють того, що чеснота їхня копійчана, а гріх оцінюється у десять тисяч талантів. Ставити себе вище Христа, значить непомірно гордитися. А гордість, - то є один зі смертних гріхів. Це Люцифер колись захотів бути вищим Бога. Він не хотів на небі бути другим, а прагнув стати першим, за що лишився Божої ласки, благодаті й перетворився на злого духа, на сатану. Вій став першим. Але — в пеклі.

Сектанти, що так хваляться своїм знанням Святого Письма, чомусь забули про Послання апостола Павла до Тимофія, де він своєму учневі радить: «В майбутньому пий не саму воду, а вживай трохи і вина, ради шлунка твого та частих недугів твоїх» (І Тим. 5, 23). Великий подвижник, молитвеник та постник Іоанн Ліствичник заради смирення інколи їв трохи м’яса і пив трохи вина, щоби потім докоряти собі і таким чином убивати в собі сатанинську гордість.

Гординя, самовихваляння та занесення себе в списки святих і безгрішних — ось найтяжчі гріхи, які ведуть людину до пекла, до начальника й основоположника гордощів — сатани. Жаль, що цього не бажають визнавати сектанти. Людину спасає не гордість «праведного» фарисея, який собою вихвалявся, а смирення митаря, який говорив: «Боже, будь милостивий до мене грішного».

Святий апостол Іоанн пише: «Якщо ми говоримо, що гріха не маємо, то ми обманюємо себе, і істини немає в нас» (І Іоан.1, 8). Те ж читаємо й у апостола Якова: «Усі ми багато грішимо» (Іак. З, 2). Апостол Павел пише: «Тільки Бог вірний, а жодна людина неправдива» (Рим. З, 4). Цей же апостол у Посланні до римлян пише: «Бо я не розумію, що роблю; тому що не те роблю, що хочу, а те, що ненавиджу, те роблю, і тому вже не я роблю це, а гріх, який живе в мені» (Рим. 7, 15- 17).

Як бачимо, апостол Павло боровся з гріхом, зі спокусою і не казав про себе: «Я святий, я безгрішний»… Не кажуть цього й інші Апостоли. Не чинять вони цього по своєму смиренню. А от сектанти про себе таке говорять. Вони кажуть, що Христос їх відкупив Кров’ю Своєю, що вони «одержали виправдання як дарунок по благодаті Його» (Рим. З, 24) і тому вже є святими.

То правда, що ми, все людство, до приходу Христа були в полоні сатани, «князя світу цього» (Іоан. 16,11). Христос дав за нас великий викуп — пролив Свою Кров і ми стали вільними. Але запитаймо себе: хіба грішать тільки ті, хто в полоні, а вільні, — чи не грішать?.. Христос нас освятив, але святими не зробив; Він нас спас від гріха, але безгрішними нас не зробив… Це все слід заробити своєю наполегливою працею, подвигом усього життя.

У книзі «Діянь» мовиться: «Багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14, 22). Апостол Павло про себе Пише: «Сам подвизаюсь, щоб завжди мати чисту совість перед Богом і людьми» (Діян. 24, 16). Своєму учневі Титу він говорив: «Якщо хтось і подвизається, але незаконно буде подвизатися, то не буде увінчаний» (2 Тим. 2,5), себто, не матиме від Бога нагороди. Цікаво, що апостол Павел, який Богу вже прослужив 14 літ, не називає себе святим, не надіється на свою голу віру, а намагається подвизатися, щоби мати чисту совість.

Сектанти ж твердять: все це зайве, вони святі і добре знають, що їхнє місце в Царстві Небесному, деякі з них говорять — «в Царстві Божому». Чи не схожа така впевненість на релігійне нахабство? Слід завжди пам’ятати, що «гордим противиться Бог».

Однієї віри для спасіння своєї душі мало. Згадаймо: гітлерівці теж вірили. У них на пряжках було написано: «З нами Бог». На американських доларах стоїть: «В Бога ми віримо». Та й диявол теж вірить і Христа називає «Сином Божим» (Мф. 8, 29). Чи спасає така віра? Спаситель про це чітко сказав: «Не кожен, хто Мені говоритиме: “Господи! Господи!” — ввійде в Царство Небесне, а тільки той, хто буде виконувати волю Отця Мого Небесного» (Мф. 7, 21).