Тож вони після літньої сесії Собору (1918), з якої були виключені, організували братство Святих Кирила та Мефодія, перед яким поставили таку ж мету, яку раніше мала Всеукраїнська церковна рада — підготувати думку загалу до боротьби за незалежність Української Церкви від Російської.

Насправді ж церковна боротьба тривала й у 1919 році, хоч дещо ускладнилася через втручання нових чинників.

Передусім, правління Українською Республікою перейшло до рук радикальнішого уряду в середині грудня 1918 року. Новий уряд, Директорію, очолювали чотири особи, серед яких вирізнявся начальник війська Симон Петлюра1. Оскіль­ки відомий нам Митрополит Антоній (Храповицький) і архі­єпископ Євлогій (Георгієвський) не хотіли змінити свого ворожого ставлення до української нації, то вони рішенням уряду були засуджені до примусового заслання у монастир в місті Бучачі на Поділлі2. 

Тоді з рівною стійкістю уряд вирішив це заплутане питан­ня автокефалії Української Церкви. Бо у перший день січня уряд видав «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви»3.

Силою «Закону» Українська Церква зі своїм Святим Сино­дом та ієрархією позбавилася будь-якої залежності від Все­російського Патріярха (§6). Найвища законна влада, судова й адміністративна, силою «Закону» переходила до Собору Все­української Церкви (§ 1). Для постійного керівництва церков­ними справами, за законом, був необхідний сталий Святий Синод із двох єпископів, одного архіпресвітера, одного пресві­тера, одного диякона та трьох мирян (§2). Членів Святого Синоду повинен був вибирати Всеукраїнський церковний со­бор, але аж до його скликання їх призначав український уряд. До компетенції Святого Синоду мали належати справи релігії, адміністрації, матеріяльного постачання, навчання, перевірки та судів (§3). На засіданнях Святого Синоду делеґат уряду мав бути присутнім з метою надання розпоряджень, тлумачення законів, які висунув уряд, нагляду за виконанням законів та декретів Святого Синоду, які не шкодять справі держави. Делеґат мав право протесту у Раді міністрів (§ 4).

До участи в Першому Святому Синоді уряд серед інших призначив архієпископа Катеринославського Агапіта (Вишневського), єпископа міста Кременця Діонісія (Велединського) й протоієрея Василя Липківського4. Окрім цього, літур­гійне поминання Російського Патріярха та Митрополита Антонія в українських церквах недвозначно заборонив уряд.

Постановивши так, уряд проявляв постійну турботу про те, щоб отримати визнання автокефалії від Константино­польського Патріярха. З цією метою виїхала до Констан­тинополя спеціяльна місія на чолі з Олександром Лотоцьким, вона представила у патріяршому престолі меморандум від уряду, в якому вимагалося визнання автокефалії Української Церкви. Однак це прохання не можна було виконати швидко, бо патріярший престол був вакантним. Згодом, 9 березня 1920 року, замісник патріяршого престолу Митрополит Доро­фей передав у руки міністра віросповідань Івана Огієнка рішення Патріяршого Синоду про те, що розгляд рішення у цій справі належить до нового Патріярха5.

Як не як, мудрий крок уряду Директорії Симона Петлюри обіцяв покласти край згубній церковній боротьбі. Але сталося інакше. Проголошена Церковна конституція на всій україн­ській території заледве чи могла бути впроваджена у життя через війну, яка знову вибухнула з російською комуністичною державою. До того ж, тепер було ще більше ворогів: з півночі — комуністична армія, з південного сходу — інша російська армія під командуванням Денікіна, який залишався вірним монархічному тронові та виступив проти комуністів, але й життя Української держави переслідував, рівно ж як і кому­ністи. Буковину трохи раніше силою захопила Румунія6. На заході після того, як Галичина, звільнившись від австрійського панування, 22 січня 1919 року проголосила себе частиною Української держави, українці змушені були вести криваві бої з поляками, які зазіхали на цю частину України7.

У стількох великих незгодах українське населення виявляє гідну подиву жертовність. З 1 квітня по 19 червня сам народ підняв 328 повстань у різних регіонах проти комуністичного ярма8. Але сили молодої держави вичерпалися такими жах­ливими битвами9. У ці дні територія, яку Директорія (уряд) захищала власним військом, постійно зменшувалася. На почат­ку лютого Київ захопили комуністи. Вся частина України по лівий берег від Борисфену (Дніпра) та майже все Право­бережжя впали під комуністами.

Тоді був розпущений Святий Синод, створений раніше Директорією. Деякі його члени залишилися в Києві, інші разом з урядом перебралися у Кам'янець-Подільський10.

У Києві з приходом комуністів було проголошено закон про відокремлення Церкви від держави, дещо раніше (22 січня) цей закон був оприлюднений у Харкові. Усі церкви й усі церковні нерухомі маєтки були конфісковані. Священно­служителі тепер залежали винятково від щедрости віруючих. У цей час Київську єпархію за відсутности Митрополита Антонія очолював його вікарій, єпископ міста Черкас Назарій. Проте сам він не міг встановити мир між своїми вірними в тих несприятливих для Церкви умовах. Відразу почали вияв­лятися труднощі та суперечки в лоні самої Церкви.

У березні на зборах українців у Києві попросили єпископа Назарія, щоб він сам провів читання Евангелій Страстей і Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа українською мовою у малій каплиці Святої Софії. Коли Назарій не погодився, збори уклали Церковний статут і одержали від уряду його затвердження. Одразу після цього уряд затвердив нову укра­їнську парафію та віддав їй церкву Святого Отця Миколая у Печерську11. Тим часом згадані збори прийшли до переконан­ня, що необхідно не лише в Києві, а навіть і в інших регіонах України встановлювати українські парафії, і тому проголосили себе Всеукраїнською церковною радою (перша Рада існувала у 1917—18 роках аж до Собору). Гла­вою Ради обрали мирянина Михайла Наумовича-Мороза, а до секретаріяту — іншого мирянина, Івана Васильовича Тарасенка. Серед головних натхненників Церковної ради були протоієрей Василь Липківський і його прибічники (на­приклад Нестор Шараївський). Рада не хотіла відразу розри­вати зв'язки із єпископом Назарієм і тому знову попросила благословення на відправу церковних служб народною мовою. Тим разом єпископ Назарій дав на це свою згоду.

9 травня, у день Святого Миколая, відбулася перша літургія з читанням Евангелій, псалмів і кантів українською мовою. Композитор Леонтович написав для цієї урочистости нові ноти кантів і сам диригував хором. Того дня така кількість народу зібралася у церкві Святого Миколая, що багато людей тіснилося у дверях церкви. Після літургії численні віруючі хотіли записатися тоді до української парафії, що була на той час єдиною12. (В інших київських церквах тоді відправи відбувалися старо­слов'янською мовою з російською вимовою та часто й пропові­дувалося). Адже немало з них мешкало в центрі міста, і тому заснували окрему парафію й одержали від уряду церкву Святого Андрія. Але тепер єпископ Назарій дозволив відправити святу літургію з читаннями українською мовою лише один раз.

Церковний рух постійно зростав. Невдовзі навіть матір українських церков — Свята Софія Київська — перейшла до рук Всеукраїнської ради церков. Незважаючи на заборону єпископа Назарія, на Свято Святих Апостолів Петра та Павла ціла літургія (а не окремі її частини, як перед тим) була відспівана народною українською мовою13. У Делегати трьох парафій прийшли до єпископа Назарія, щоб просити затвердження вибраних священиків, але він не захотів з ними говорити та ще й погрожував священикам трьох парафій, які відправляли українською мовою, усуненням від богослужінь та повідомив про це Патріярхові Тихону. У свято Преображення Господнього (19 серпня) було виголошено відповідь Патріярха Тихона. Обвинувачені священики не зазнали жодних церков­них покарань, але Патріярх закликав їх бути послушними єпископові Назарію й очікувати розв'язки прохання українців на майбутньому Всеросійському соборі14.

Однак того самого року для українського церковного руху, що уже набрав розмаху, настав непевний час. Внаслідок боротьби, про яку ми згадували дещо вище кількома словами, Київ з великою частиною України з 31 серпня по 26 грудня захопило військо Денікіна. Рівночасно Митрополит Антоній, який відбував заслання в монастирі у місті Бучачі, але після здобуття цього міста поляками переїхав спершу з міста Білани до Кракова і завдяки інтервенції французького уряду був звільнений із заслання, вернувся в Україну та прибув до Києва разом із Денікіним15.

У пастирському листі, виданому відразу по поверненні, Антоній заборонив вірним мати який-небудь зв'язок з «таєм­ними ворогами православ'я — петлюрівцями» (тобто прихильниками Симона Петлюри)16.  

Сподвижники Всеукраїнської церковної ради, які залишилися в Києві (частина з них виїхала разом з урядом Дирек­торії), підпали під помсту Антонія. Три церкви, які їм віддав комуністичний уряд, у них знову відібрали, а тринадцять священиків, які там правили, а серед них — протоієрей Василь Липківський і Нестор Шараївський, Антоній усунув від богослужінь17.

Не помилував Антоній навіть архієпископа Агапіта (Вишневського), який був пресідником Святого Синоду, створеного Директорією, та розпочав проти нього гучний процес. Звинувачений у пропагуванні автокефального руху серед київського кліру18, архієпископ був засуджений церков­ним трибуналом, який складався з дванадцятьох єпископів, у місті Таганрог — його усунули від богослужінь, позбавили панагії та заслали в монастир.

Очевидно, Антоній заборонив відправи літургії та літургійних кантів народною мовою.

Можна сумніватися, чи цей пастирський лист і клопотання Антонія могли відновити мир. Певно, що би не говорили про законність акту Директорії, яким було розв'язано суперечку, що її називали справжнім Ґордієвим вузлом, однак напади на нього в Антонієвому листі не подобалися народові. Та незва­жаючи на це, тривав спокій, але не звичний, а наче перед бурею, аж до наступного приходу комуністів під кінець року. Водночас Антоній залишив Київ разом з військами Денікіна і вже потім до нього не повертався19. Управління Київською єпархією знову передали єпископові Назарієві (Блінову), який якомога швидше звільнив від цензури усунутих від богослужінь священиків.

1Христюк П. Українська революція.— Відень, Т. III.— С. 130. Lasovsky  33.

2Die russische orthodoxe Kirche seit 1917 // Ev. u. O. Riga, 1938.— P. 126.

3Докладная записка.— С. 10; Лотоцький О. Українські джерела церковного права.— Варшава, 1931.— С. 297—298.

4Лотоцъкий О. На світанку церковного визволення // Календар «Дніпро».— Львів, 1928; див.: Річинський А. Проблеми української релігійної свідомости.— Володимир-Волинськ, 1933.— Р. 10.

5Текст запису див. у: Лотоцький О. Українські джерела...— С. 148; див.: Календар «Дніпро».— Львів, 1935.— С. 121; Дорошенко Д. У періодичному виданні «Kyrios».— 1940/41.— № 1 — 2.— С. 155 написав, що Лотоцького переслідували за визнання автокефалії, чого, однак, не видно з відповіді заступника патріяршого престолу.

6УЗЕ.— Т. III. — Кол. 679 і далі.

7Див.: A. A. S.— 1921.— Р. 218, де від усього батьківського серця бла­женнійшої пам'яти Бенедикт XV писав про цю справу.

8УЗЕ.— Т. III.— Кол. 636.

9Тим більше, що велике військо, сформоване у Франції з поляків і скероване на схід проти комуністів, спрямувало свої стріли проти України. Див.: Trident.— New York, 1940.— № З,— P. 1; Borschak E. L'Ubaine a la Conference de la Paix (1919-1923) //  Le Monde Slave.— Paris,1937.— № 11— P. 224.

10Sower.— 1937.— № 9.— P. 8.

11Печерськ — район Києва; Там само.— Р. 9.

12Там само.

13Тенденци та практика вживання розмовної мови є майже спільною для православних і навіть може траплятися у східних католиків, наприклад румунів і т. п. Якщо візьмемо до уваги, що царський уряд не вагався утискати і забороняти українську мову, то легко пояс­нюються тоді ці спроби впровадити рідну мову.

14Там само.— Р. 10.

15Lagowsky J. Die russische orth. Kirche... // Ev. u. O.— 1938.— P. 126.

16Архиеп. Иосиф. Происхождение...— С. 12.

17Архиеп.   Иосиф. Происхождение...— С. 12; див.: Річинський  А. Проблеми ...— С. 10.

18Там само.

19Після того очолював Святий Синод російських єпископів у вигнанні в м. Сремскі Карлавці в Югославії. Помер 1936 р.; див.: Воскресное чтение.— Варшава, 1936.— № 31. — С. 483-485.