П’ятнадцять років тому, у вересні 1993 р., вперше на загальнодержавному рівні відбулися поминальні заходи, присвячені жертвам цього сталінського злочину, був встановлений і освячений українським духовенством перший в столиці пам’ятний знак – хрест біля стін тоді ще не відбудованого Золотоверхого Михайлівського монастиря. Того року вперше за шість десятиліть в Україні голосно прозвучали слова правди про Голодомор. Слова, які доти пошепки передавали нащадкам ті, хто вижив під час голоду.

Минулий рік був присвячений 75-им роковинам Голодомору. За п’ятнадцять літ, що минули, було багато зроблено для того, щоб гідно вшанувати пам’ять жертв тих років, вивести на світло документи і свідчення, дати належну оцінку подіям і фактам. З ініціативи нашого Президента Верховною Радою України було прийнято закон, яким Голодомор визнаний актом геноциду українського народу. Геноцидом і страшним злочином визнали Великий голод 1932-1933 рр. десятки держав світу. Проте, в міру розкриття правди про цей злочин, почала посилюватися протидія правді з боку тих сил, які, мабуть, відчувають свою внутрішню спорідненість з організаторами Голодомору.

Це ті сили, які намагаються морально реабілітувати Сталіна та його політику. Вони визнають, що жертвами сталінської системи стали мільйони людей, але пропонують вважати ці жертви «необхідною платою» за зростання економічного потенціалу, індустріалізацію та відбудову держави після громадянської війни. Вони не хочуть визнавати, що саме більшовицька ідеологія та її «вожді» привели до громадянської війни, яка вщент зруйнувала успішну економіку і ту «Велику Росію», за відродження якої ці сили прагнуть реабілітувати Сталіна та виправдати методи його режиму. Вони не хочуть бачити, що індустріалізація відбулася за рахунок пограбування і повторного закріпачення основи українського і російського суспільства – селянства, хоч це відверто визнавалося самими більшовицькими керівниками. Звільнені від кріпацтва у 1861 р. царем, у 1930-х  роках селяни знову були закріпачені «владою трудящих».

 
Ці сили мовчать про те, що у свідомості Сталіна та його оточення колективізація замислювалася і реалізовувалася, не тільки як каральна акція по відношенню до волелюбного селянства, але і як спосіб «вирішення національного питання». Сталін був твердо переконаний, що «селянське питання за своєю суттю є питання національне».

Апологети сталінської диктатури твердять, що в радянському керівництві були представлені люди різних національностей, що сам Сталін був грузин, що на місцях, в тому числі в Україні, сталінську політику проводили місцеві кадри, а тому не можна говорити, що Голодомор – це геноцид українського народу. Але загальновідомим є той факт, що ще до 1917 р. Сталін внутрішньо відрікся від своєї національності, а за поглядами став великодержавним російським шовіністом, за що на початку 20-х років піддавався не одноразовій критиці з боку репресованих згодом представників більшовицької верхівки. Сконцентрувавши в руках всю владу в країні, Сталін оточив себе такими ж великодержавниками – шовіністами. Красномовним є також той факт, що кумирами Сталіна були російські «революціонери на троні» - царі Іван Грозний та Петро І.

«Страждали всі народи Радянського Союзу» - твердять ті, хто виступає проти визнання Голодомору геноцидом українського народу. Так, всі народи СРСР тією чи іншою мірою постраждали від тоталітарної політики загалом і колективізації – зокрема. Але тільки щодо України існують документально підтверджені директиви радянського керівництва, які вказують на сполучення в ній колективізації з «вирішенням національного питання». Тільки області, заселені переважно українцями, були оточені військовими загонами – щоби люди не могли врятуватися від голоду втечею. Тільки в цих областях активісти радянської влади вилучали все продовольство, а те, що не могли вилучити – нищили на місці. Саме в Україні в 1929-1930 рр., до початку Голодомору, було жорстоко згорнуто політику національного відродження, проведено серію каральних заходів, спрямованих на винищення або ув’язнення української національної інтелігенції, серед яких – процес «Спілки визволення України» та знищення Української Автокефальної Православної Церкви.

Для кращого розуміння цих подій можна провести паралель з тим, що під час ІІ Світової війни всі народи Європи постраждали від фашизму, але тільки окремі нації – євреї та роми (цигани), – були приречені біснуватим фюрером до повного знищення. І те, що від гітлеризму постраждали росіяни, українці, поляки та інші, не нівелює факту «особливого ставлення» фашизму до цих двох націй.

Німецький народ дав однозначно негативну оцінку цій сторінці своєї історії, злочини гітлеризму та ідеологія, яка до них привела, були засуджені. На жаль, на пострадянському просторі так і не сталося повноцінного засудження злочинів більшовизму і сталінізму. І це, мабуть, надихає реваншистів на спроби виправдати сталінські злочини проти народів СРСР і самої людяності. Виправдати те зло, яке не підлягає виправданню!

Важливо, що Голодомор ми визнаємо геноцидом українського народу, який складають ті, хто живуть в Україні та вважають її своєю Батьківщиною, не залежно від етнічного походження. Не національність по крові, а саме ці ознаки: проживання на українській землі, сповідування волелюбного українського козацького духу та любов до України, зробили наших предків-співвітчизників ворогами сталінізму. За те, що вони жили в Україні, що вони відчували себе частиною її духу, історії та культури – їх було віддано найжорстокішому покаранню через голодну смерть у власних оселях. Переконаний, що як тоді, так і зараз не графа у документах, а любов до рідної української землі визначали і визначають приналежність до українського народу. Тому ми відкидаємо звинувачення на адресу України у спробах через поминальні заходи розпалити національну ворожнечу.

60 років правда про Великий голод замовчувалася, але немає нічого таємного, що не стало б явним. Обов’язок кожного патріота сприяти розповсюдженню цієї правди, як би не опиралися ті, хто прагнуть приховати зло у темряві.

Наближаються дні, коли в Україні та в багатьох куточках світу відбудуться жалобні заходи, присвячені роковинам Голодомору. В ці дні ми повинні піднести особливі молитви за жертв голоду. Чудовим знаком національного єднання у пам’яті та скорботі є акція «Засвіти свічку». Нехай у вікні кожної оселі, де живуть люди, які люблять Україну, засвітиться ця свічка – одночасно вогник скорботи та світло надії.

Жертва, яку Україна принесла у 30-х роках, хоч і незбагненно страшна, але не марна. Ми маємо незалежність, маємо свою державу. Наш обов’язок не тільки вшановувати заморених голодом та знищених за волю України – ми зобов’язані своєю жертовною любов’ю до Батьківщини стати гідними наших предків та передати кращу країну нашим нащадкам.